Класний керівник

                       

 Десять заповідей класного керівника

1.    Люби, поважай, цінуй кожну дитину.

2.    Самовдосконалюйся, будь особистістю.

3.    Умій слухати дітей, будь терплячим.

4.    Не навчай того, з чим необізнаний.

5.    Кажи дитині не тільки те, чим ти незадоволений, а й те,

     що тебе у ній радує.

6.    Не сприймай дитину як власність.

7.    Допомагай батькам виростити дитину для життя серед людей.

8.    Дорожи довір’ям дитини.

9.    Створюй доброзичливий колектив батьків та учнів.

10.  Будь веселим, жартами підтримуй та заохочуй позитивне.

 Декларація прав дитини

(Проголошена Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй  20 листопада 1959 року).

                      ПРЕАМБУЛА

Беручи  до уваги,  що народи  Об’єднаних  Націй  знову  підтвердили в Статуті свою   гідність  та  цінність   людської   особи   і   сповнені   рішучості сприяти соціальному прогресові та поліпшенню умов життя при більшій свободі;

беручи до уваги, що Організація Об’єднаних Націй у Загальній декларації прав   

людини проголосила , що кожна людина повинна володіти всіма зазначеними в ній правами і свободами без будь-яких відмінностей за такими ознаками як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія,політичні або інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інша обставина; беручи до уваги, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи і незалежний правовий захист, як до , так і після народження;

беручи до уваги, що необхідність у такій спеціальній охороні була вказана в

Женевській декларації прав дитини 1924 року і вказана у Загальній декларації прав людини, а також у статутах спеціалізованих установ  і міжнародних організацій, що займаються питаннями добробуту дітей;

беручи до уваги, що людство зобов’язане давати дитині краще, що воно може,   ГЕНЕРАЛЬНА АСАМБЛЕЯ

проголошує цю

                 
ДЕКЛАРАЦІЮ ПРАВ ДИТИНИ

з метою забезпечити дітям щасливе дитинство і користування, для їх власного блага і блага суспільства, правами і свободами, які тут передбачені, і закликає батьків, чоловіків і жінок як окремих осіб, а також добровільні організації, місцеву владу і національні уряди до того, щоб вони визнали і намагалися дотримуватися цих прав шляхом законодавчих та інших заходів, поступово

застосовуваних відповідно до таких принципів:

Принцип 1. Дитині повинні належати всі зазначені в цій Декларації права.

Ці права мають визнаватися всіми дітьми без будь-яких винятків і без відмінностей чи дискрименації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,національного чи соціального походження,майнового стану,народження або іншої обставини,що стосується самої дитини чи її сім’ї.

Принцип 2. Дитині законом або іншими засобами повинен бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, які 
дозволили б їй розвиватися фізично,розумово,морально,духовно та у соціальному відношенні здоровим і нормальним шляхом в умовах свободи та гідності. При виданні з цією метою законів головним міркуванням має бути найкраще забезпечення інтересів дитини.

Принцип 3. Дитині має належати від її народження право на ім’я і громадянство.

Принцип 4. Дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією

метою спеціальний догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так і її матері, включно з належним допологовим і післяпологовим доглядом. Дитині має належати право на відповідне харчування, житло, розваги і медичне обслуговування.

Принцип 5. Дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або соціальному відношенні,повинні забезпечуватися спеціальні режим освіта і спіклування, необхідні з огляду на її особливий стан.

Принцип 6.      Дитина  для повного  гармонійного розвитку її особи потребує  любові і розуміння.Вона повинна, якщо це можливо, зростати

під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір’ю. На суспільстві і на органах публічної влади повинен лежати обов’язок здійснювати особливе піклування про дітей, що не мають сім’ї, і про дітей, що не мають достатніх засобів для існування.Бажано, щоб багатодітним сім’ям надавалась державна або інша допомога на утримання дітей.

Принцип 7. Дитина має право на здобуття освіти, яка має бути безкоштовною і обов’язковою,у всякому разі на початкових стадіях. Їй має

даватися освіта, яка сприяла б її загальному культурному розвиткові і завдяки якій вона могла б на основі рівності можливостей розвинути свої здібності і особисте мислення, а також усвідомлення моральної і соціальної відповідальності, і стати корисним членом суспільства. Якнайкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, хто відповідає за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить насамперед на її батьках.

Принцип 8. Дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто першими одержують захист і допомогу.

Принцип 9. Дитина повинна бути захищена від усіх форм недбалого ставлення, жорстокості і експлуатації.Вона не повинна бути об’єктом торгівлі у будь-якій формі. Дитину не слід приймати на роботу до досягнення належного вікового мінімуму; їй ні в якому разі не повинні доручатися чи дозволятися роботи або заняття, які були б шкідливі для її здоров’я чи освіти або перешкоджали її фізичному, розумовому чи моральному розвитку.

Принцип 10. Дитина має бути захищена від практики, яка може заохочувати расову, релігійну або будь-яку іншу форму дискримінації.Вона

повинна виховуватися в дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між народами, миру і загального братерства, а також у повному усвідомленні, що її енергія та здібності мають бути присвячені служінню на користь інших людей.  

           ПРАВИЛА   НАШОГО  КЛАСУ

1. Тепле і привітне слово скрасить будь-яку розмову.

2.  Не правуйся кулаками, а хорошими словами.

3. До усіх привітним будь! Про образи ти забудь!

4. Слабших в класі захисти, скромним і чесним будь завжди.

5. Як усім допомагаєш, то багато друзів має

  

Тема.   Славетний фольклорист нашого краю Петро Васильович Лінтур.

Мета:   познайомити з одним найвизначніших фольклористів нашого краю;

              прививати любов до народних звичаїв і традицій; виховувати есте-

              тичні смаки, культуру мовлення; учити цінувати і любити рідне сло-

              во, художню літературу.

Обладнання:  святково прибраний клас, портрет Петра Лінтура, викладка книг

                          творчі доробки фольклориста.

Перебіг  заняття

Вчитель.

Петро Васильович Лінтур—славетний фольклорист.

Сьогодні ми познайомимося з цією видатною людиною.

Протягом кількох десятиліть Петро Лінтур невтомно трудився і вперто займався науковими дослідженнями, як би скрутно не доводилося в житті і якою б неприхильною до нього не виявилася доля. Його багаторічний творчий шлях — це яскравий приклад безмежної відданості рідній національній культурі. Він завжди відзначався цілеспрямованістю та самовідданістю у справі запису, пропаганди, збереження та охорони нематеріальної культурної спадщини нашого народу. Закарпатська облдержадміністрація видала наказ ,,Про проведення в області в 2009 році Року Петра Лінтура”, з метою популяризації творчої спадщини відомого літературознавця, фольклориста, педагога, культурного діяча нашого  краю.  Цього року  громадськість Закарпаття відзначає і його 100-річний ювілей. Давайте послухаємо учнів, що готували повідомлення.

Учень 1.

Петро Васильович Лінтур народився 4 травня 1909 року в с. Горонда на Мукачівщині в селянській родині. Нелегким був шлях у науку селянського хлопця. Вчився він у Мукачівській гімназії, яку закінчив у 1930 році, а в 1937році — історико-філологічний факультет Карлового університету в Празі, слухав курс відомого славіста В.Францева. У 1935 році його було направлено в Югославію для поглиблення  знань з слов’янської філології. У Бєлградському університеті він слухав курс лекцій відомого славіста П.Поповича, під керівництвом якого почав збирати матеріали для дисертації ,,Українські письменники і південні слов’яни”.

       З 1938 року Петро Лінтур на педагогічній роботі, викладає російську мову та літературу в Хустській гімназії. Тут він створив літературний гурток, членів якого систематично знайомив з досягненнями світової культури, творами М.Горького, О.Блока, М.Шолохова та інших відомих письменників. На заняттях літературного гуртка обговорювалися перші проби пера Д.Вакарова, І.Чендея.

Учень 2.

Коли він працював викладачем Хустської гімназії, то заохочував своїх учнів до вивчення місцевого фольклору. Гімназистам доручалося зібрати перекази ,,Як виникло ваше село”, ,,Що розповідають люди про панщину”, ,,Які обряди справляються в селі”. Виконуючи завдання вчителя, Д.Вакаров, який пізніше сформувався як поет-антифашист, створив етнографічні нариси ,,Богатирі” та ,,Весільні звичаї”. Тут, у гімназії, виникне збирацький потяг до фольклору в І.Чендея, який потім поряд з літературною діяльністю, багато уваги приділяє пропагуванню усної народної творчості українського населення Карпат. Письменник І.Чендей сказав із вдячністю про свого вчителя П.В.Лінтура : ,,Щасливими вважалися ті учні, яких він учив”. Збирав фольклор і сам викладач П.В.Лінтур. Особливо його цікавили народні перекази. Він записував їх у селах Хустського, Мукачівського, Іршавського, Виноградівського районів, намагаючись створити народнопоетичну історію краю. За ,,комуністичні ідеї”, як зафіксовано в  офіційних розпорядженнях гортіївських окупаційних властей, П.В.Лінтура увільнено з викладацької роботи. У 1942-1944 роках він перебував під жандармським наглядом. Проживаючи у с.Нанкове Хустського району, працював у сільському господарстві, вивчав фольклорну традицію села. Тут і дочекався визволення.

Учень 3.

25 листопада 1944 року як делегат від Хустщини бере участь у роботі Першого  з’їзду Народних комітетів у м. Мукачеві, де його обрано заступником голови Народної Ради Закарпатської України. Він був у складі делегації, яка у грудні 1944 року передала представникам радянського уряду прийнятий з’їздом і підписаний абсолютною більшістю дорослого населення краю Маніфест про возз’єднання. ,,Я щасливий,— занотував П.В.Лінтур у щоденнику,—що дожив до цього світлого дня, був свідком і учасником цієї великої події для закарпатців”. Влітку 1945 року на Закарпаття приїхала комплексна експедиція Академії наук СРСР для збору фольклорних та етнографічних матеріалів. П.В.Лінтур сприяв роботі цієї експедиції, працював у складі однієї з її груп, яка обстежувала села Хустського та Міжгірського районів. Фольклористи й етнографи Академії наук працювали в області і влітку 1946 року. Тоді П.В.Лінтур познайомився з відомим дослідником фольклору П.Г.Богатирьовим. Міцно подружив також з російським літературознавцем М.В.Водовозовим.

Учень 4.

З 1950 року і до останніх днів свого життя П.В.Лінтур працював у Ужгородському державному університеті, чаруючи студентів своєю ерудицією і викладацькою майстерністю. Хто слухав його лекції про російський фольклор, російську класичну літературу чи літературу слов’ян, проймався жадобою глибше поринути у вивчення невичерпних багатств народного слова і красного письменства.

        У цей час П.В.Лінтур посилив свою наукову діяльність. У 1949-1951 роках він заочно закінчив аспірантуру при Московському держуніверситеті, у листопаді 1953 року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук—,,Закарпатський казкар Андрій Калин (До проблеми традиції і новаторства в усній народній творчості)”. З питань літератури і фольклору він опублікував цілу низку статей. У 1951 році був у Москві учасником Декади українського мистецтва і літератури, 1958—гостем Міжнародного з’їзду славістів, 1964—учасником ІІ Міжнародного конгресу антропологічних і етнографічних наук.

        Другу половину 50-х і всі 60-і роки П.В.Лінтур присвятив вивченню фольклорної традиції Закарпаття, обстежував район за районом.

Учень 5.

Невтомний збирач фольклорних багатств українського народу виявив на Закарпатті понад 80 казкарів, і записав від них близько 1500 сюжетів. Ним було зафіксовано біля 600 балад. Він поважав людей праці, їх мудрість, умів викликати співбесідника на щиру розмову. Спілкування з трудівниками збагачувало його прекрасними творами народної мудрості. Оповідачі розуміли, яку корисну справу виконує фольклорист, записуючи і публікуючи народні пісні та казки.

         Про те що П.В.Лінтур—помітна постать у культурі Закарпаття і всієї України, знаходимо інформацію в енциклопедичних довідниках ,,Українська радянська енциклопедія” (1981), ,,Українська літературна енциклопедія” (1995), ,,Письменники Радянської України 1917-1987” (1988) та інших.

         Більш конкретне уявлення про напрямки наукової діяльності як відомого фольклориста, літературознавця, педагога можна дізнатись, ознайомившись з бібліографічним покажчиком І.Хланти, І.Синька ,,Петро Лінтур” (1999) та книгою І.Синька ,,Заповнена анкета, або Життєпис Петра Лінтура” (Ужгород, 1999).

          П.В.Лінтур став членом Спілки письменників у 1946 році. За активну участь у суспільно-політичному житті у квітні 1948 року нагороджений орденом ,,Знак пошани”.

          Помер 2 лютого 1969 року.

Вчитель.

Захистивши у Московському університеті ім. М.В.Ломоносова кандидатську дисертацію з проблем казкознавства, поставив собі за мету всебічно вивчити уснопоетичні традиції рідного Закарпаття—побутування обрядової поезії, пісень, переказів, казок. Обстежуючи район за районом, списуючи своїм розгонистим почерком десятки, сотні шкільних зошитів, він намагався реалізувати свою мрію: доки не вгасла під натиском технічного прогресу оповідна традиція Карпат, зафіксувати все, що живе в устах талановитих казкарів. Дехто називав це не зовсім серйозним заняттям. Послухайте ,,Баладу про чудного чоловіка” (1979) Ю.Шкробинця. Це уявний діалог скарбошукача із черствою до фольклору людиною.

Учні.

  —Де ти взявся чоловіче? Що тебе й куди веде?

  —Сам я звідси, з гір Карпатських, із села із Горонди…

       Я казки збираю… Казка й привела мене сюди.

  —Не казкуй так, чоловіче!.. Ти, ачей здурів-таки?!

      Хто б ходив—топтав топанки—так далеко по казки?!

      Як уже казок не стало там, у вас у  Горонді,

       Най би  йшли казки збирати леда-біди молоді…

   —Є і в нас…Та дав я слово, присягнув на честь свою:

       Всі казки зберу до мака—скільки їх у цім краю.

   —Ну та ти—легінь великий…Айбо нащо всі казки?

       Тадь хосен із них не візьмеш, не насучеш мотузки…

   —Ті казки—скарби народні!.. Я зберу їх по зерну

       І книжками золотими знов народові верну.

Вчитель.

За 35 років науково-творчої діяльності П.Лінтур видав 18 окремих книг, опублікував 43 журнальні і кілька десятків статей. Про напрями його наукових пошуків свідчать уже самі назви статей: ,,Сатиричні повісті І.Сільвая”, ,,М.В.Гоголь і початок реалістичної літератури в Закарпатті”, ,,До питання про зв’язки Т.Г.Шевченка з літературами Югославії”, ,,Українські баладні пісні і їх східнослов’янські зв’язки”…

У бібліотеці П.Лінтура зберігаються 10 книг з авторськими присвятами вчених України, Росії, Білорусії, Словаччини і інших зарубіжних країн. Щирі слова-присвяти зробили на своїх книгах російські фольклористи П.Богатирьов, Д.Балашов, В.Круп’янська, В.Чічеров, Б.Путілов, українські дослідники усної народної творчості О.Дей, М.Ясько, Г.Сухобрус, словацькі вчені К.Горалик, О.Рудловчак, угорський фольклорознавець Д.Ортугай.

      Академія наук Німецької Демократичної Республіки  запропонувала П.Лінтуру впорядкувати антологію ,,Українські народні казки”. Книга вийшла в світ у Берліні у 1972 році, уже після смерті її укладача. У ній у перекладі німецькою опубліковано й казки Андрія Калина, Михайла Галиці, Василя Короловича. Так репертуар закарпатських казкарів став доступним не тільки вузькому колу їхніх сельчан-слухачів, а й широкому читачеві України і німецькомовним шанувальникам української культури.

Андрій Калин, Михайло Галиця та Василь Королович найвідоміші закарпатські казкарі-оповідачі. Репертуар кожного з них Петро Лінтур видав окремими книгами. Послухайте розповідь про них.

Учень 6.

Першим до широкого читача не тільки України, але й слов’янського світу прийшов Андрій Калин (1908-1979). У поле зору народознавців-дослідників він потрапив улітку 1946 року, коли група фольклористів та етнографів Москви приїхала на Закарпаття вивчати народну культуру. Поголос привів їх у с.Горінчево на Хустщині. Коли члени експедиції зустрілися  з Андрієм Калином, то побачили енергійного, веселого чоловіка, хоча  уявлення у кожного, що казкар—це сивобородий дідусь. Йому йшов 39 рік. Він уже встиг порядно потрудитися і поденником у заможних газдів, і в артілі лісорубів у Словаччині, і жниварем за десятий сніп в Угорщині. Уже перша казка ,,Як опришок віддячився бідному чоловікові”, яку Калин розповів гостям із Москви, викликала у них вигуки захоплення. Упродовж кількох наступних (1946-1952) років фольклорист записує 120 казкових сюжетів з репертуару А.Калина. Серед них—,,Іванко—цар звірів”, ,,Казка про кішку і пса”, ,,Залізний вовк”, ,,Сон Герасима”, ,,Бідняк і смерть” та інші.

      У репертуарі горінчівського чародія слова представлені майже всі види казок: чарівні (51), новелістичні (35), легендарні (5), про тварин (5), а також історичні перекази (24). Найбільш значимою подією став вихід в Ужгороді у 1955 році книги ,,Закарпатські казки Андрія Калина”. Казка була постійним супутником А.Калина. Він пройшов з нею усе життя. А казку ,,Піп і його  слуга” закінчив оптимістично ,,І пішов Іван мандрувати по світу і , може, ще й нині мандрує”. Тож і про закарпатського казкаря із села Горінчева скажемо: ,,І пішов Калин мандрувати по світу…” Бо нині уже не мислиться жоден збірник українських народних казок без творів з його репертуару.

Учень 7.

Таким-же казкарем майстром був і Михайло Галиця (1885-1971) із с.Дулове на Тячівщині. З ним викладач Ужгородського державного університету П.Лінтур зустрівся у липні 1961 року, коли приїхав сюди із групою студентів на фольклорну практику.

        Дулівський казкар-мудрець Михайло Галиця пройшов велику школу життя: у 6 років скотарив у рідному селі Дуловому; у 14—в лісах біля Делятина на Прикарпатті був спудзарем, тобто помічником лісоруба, котрому випала честь куховарити; у 1903 році, 18-річним юнаком, пішов на лісорозробки в Сербію; у 22 роки перебував у Словаччині, служив у війську; у 1910 році одружився і, залишивши молоду дружину, відправився на заробітки в США—працював на підземних роботах у шахті. У 1915 році, коли повернувся додому, його в порядку військової повинності посилають на одну із шахт Угорщини, звідки повернувся у 1919 році. Сходив багато-багато доріг, всякого надивився, розмаїтого наслухався. І хоч мав початкову освіту, до нього приходили послухати його бувальщини, порадитися у скруті. Чи не у всіх оповідях Галиця повчав—людина живе і славиться працею. Уже перша казка Галиці—,,Про Фармудзя Івана”—зачарувала слухачів. Його герой Іван Фармудзь на казковому шляху пригод зустрічається із чарівним півнем, що світився ,,ясніше за електрику”, перемагає 12-ти голового змія—і лише так добув красуню-дружину: ,,Іван взяв жінку на руки, розірвав на ній одежу служниці-кухарки, бо вже одягав її у діамантову, бо вже клав її на кобилу та й сам сідав на свого коня й рушав у дорогу. Піднялися в небо, ще вище неба піднялися, як сам Ю.Гагарін. Та й спокійно полетіли додому”.

     Ця розповідь була переконливою відповіддю тогочасним скептикам, які сумнівалися у живому побутуванні казки у вік радіо, кіно, телебачення та космічних польотів. Через кілька місяців після першого польоту людини у космос(1961) 76-річний казкар свого героя із казки ,,Про Анну Престоянну”, зробив приборкувачем златогривого жеребця, який ,,облетів цілий світ за п’ять хвилин”, бо ,,летів швидше, як Ю.Гагарін”. Стародавній сюжет про гостювання верховинського хлопця у Місяця, Сонця та Вітру звучав актуально, адже із давнини у сучасність оповідачем був майстерно перекинутий місток.

     Упродовж 1961 року від цього талановитого казкаря Лінтур записав 18 сюжетів. Наступного року видавництво ,,Карпати” випустило у світ збірку ,,Казки зелених гір”. П.Лінтур записав у М.Галиці  всього 35 сюжетів, які зберігаються і в родинному архіві фольклориста.

Учень 8.

Добрий слід по собі залишив і Василь Королович (1903-1979)—казкар із с.Страбичово на Мукачівщині. Від нього записано 73 тексти фольклорної прози, кілька десятків пісень, 50 загадок, біля ста прислів’їв. У 1968 році видавництвом ,,Карпати” випущено у світ книгу ,,Три золоті слова”—до неї включено 43 казки і перекази цього мудрого і веселого оповідача. Вони зустрілися в Ужгороді 10 червня 1958 року. Василю Короловичу тоді було 55 років, працював на залізниці. Розповідь Короловича була захоплюючою. Він жестикулював, у передачі емоційної напруги сюжету допомагав собі мімікою. Коли казкар вимовив традиційну формулу: ,,Розбився горнець—нашій казці кінець”, П.Лінтур попросив повторити сюжет для запису. І на велике здивування той повторив усе, не пропустивши жодної деталі. При цьому оповідач багато імпровізував. Працював на залізниці з 1921 року. У 1945 році радянське керівництво залізниці довірило Короловичу провести перший поїзд через перевал у Лавочне по щойно прокладених широких рейках. Працював машиністом до 1958 року, аж до виходу на заслужений відпочинок. Тоді й підрахував, що як машиніст проїхав півмільйона кілометрів, тобто земну кулю по екватору 30 раз. ,,І я довго пишався цим,—сказав В.В.Королович у автобіографічній розповіді,—аж тут на тобі: Ю.Гагарін обігнув земну кулю за півтори години”. Сучасник космічних польотів розповідав казки. Ті, що придумані нашими пращурами, і одночасно не ті. ,,У тих казках, що Ви записали,—писав Королович фольклористу,—чимало спрятано такого, що треба подумати, аби зрозуміти. У моїх казках много політики”. Казкар мав на увазі соціально-побутову спрямованість свого репертуару.

Вчитель.

Наукові пошуки Лінтур здійснював у чотирьох важливих напрямках: літературознавство, фольклористика, мистецтвознавство, педагогіка…

З давніх-давен людина ніколи не жила тільки одним днем. Вона завжди прагнула зазирнути в майбутнє, інакше життя було б нецікавим, беззмістовним. І в цьому людині теж допомагала казка. У казках знайдемо відповіді на будь-які питання, які турбують людину. Недарма один арабський учений ще у VIII ст.. писав, що казки ,,є коренем будь-якого знання і вершиною всіх наук, дороговказом до всього корисного, ключем до пошуку життя майбутнього і засобом для врятування від його страхіть”.

    Казки увібрали в себе все краще, що є в житті—красиву мрію і правдиву реальність, любов до людини і віру у її сили, надію на краще і прагнення прекрасного. Казки дають відповідь на питання: що таке щастя? Треба робити добрі справи і в тебе обов’язково з’являться друзі.

Казки—унікальний пам’ятник минулого, де закодовані релігійні, моральні, естетичні норми і цінності наших пращурів.

Казки Карпатських гір—таке ж диво дивне, як і таємнича саламандра чи вічнозелений тис, що дав назву швидкоплинній Тисі, як нев’янучий едельвейс на найвищій в Україні горі Говерлі. У часи телебачення, комп’ютерів і космічних польотів вони живуть у вустах казкарів і дивують слухачів—як юних, так і літніх—розмаїттям поетичних фантазій, багатовіковою народною мудрістю.

   У сукупності казки засвідчують, що є така нація—українська, зі своїми традиціями, звичаями, ментальністю, багатою мовою, історією, культурою. Творчість видатних гомерів ХХ ст.— казкарів Закарпаття : Андрія Калина, Михайла Галиці та Василя Короловича—стала відома лише завдяки невтомному збирачеві безцінних народних перлин Петрові Лінтуру.

Без імен цих казкарів та людини, що вивела їхню казкову прозу на обшири світу, наше уявлення про культуру українського народу було би значно біднішим.

Додаток 1

   Книги про уснопоетичні традиції Закарпаття (обрядові поезії, пісні, перекази, казки, балади) у фольклорних записах Петра Лінтура

1.  Закарпатські казки Андрія Калина (1955р.)

2.  Українські народні казки (1958р.)

3.  Казки Верховини (1960р.)

4.  Історичні пісні (1961р.)

5.  Казки зелених гір (1965р.)

6.  Закарпатські пісні та коломийки (1965р.)

7.  Колядки та щедрівки (1965р.)

8.  Народні балади Закарпаття (1966р.)

9.Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати (1966р.)

10. Три золоті слова (1968р.)

11.   Легенди Карпат (1968р.)

12.    Дідо-Всевідо (1969р.)

13.    Легенди нашого краю (1972р.)

14.    Казки про тварин (1976р.)

15.    Казки одного села (1979р.)

16.     З гір Карпатських (1981р.)

17.     Зачаровані казкою (1984р.)

18.    Казки Карпат (1989р.)