Конкурс ,,Ми діти твої, Україно!"

Етнографічна експедиція «Шукачі перлин фольклору»  

https://drive.google.com/file/d/0B7tsIGhi4pH1d2xmbThCYzdNemc/view?usp=sharing

           
                                                   

Розділ І

             Біля  підніжжя   величних  гір — Говерли   і    Петроса,  ніби  в  обіймах,

        розташоване мальовниче село Лазещина.                     

Село знаходиться у південно-східній частині Закарпатської області на автошляху європейського сполучення на відстані  250 км від обласного центру м.Ужгород і 40 км від районного центру м.Рахів. Через територію села проходить Львівська залізниця з пунктом зупинки — станція ,,Лазещина”.

Лазещина займає найбільш високо підняту частину Українських Карпат і є найхолоднішим селом в Україні.

      По території села протікає річка Лазіщинка, яка є лівою притокою Чорної Тиси, довжина її від витоку до гирла (смт. Ясіня) 21км. Розташоване село на відгорах Чорногірського масиву та Ясінській гірській  улоговині.

            Назва села походить від слів — ,,лаз” , ,,перелаз”, ,,лазити”. За однією з версій, вона походить з давніх часів, коли пастухи з отарами овець ,,перелазили” з сіл  Галичини вузькими стежками через дрімучі ліси  Яблунецького перевалу для випасання їх на галявинах Закарпатських земель, які в ті часи належали угорським феодалам. За іншою версією, назву села описує легенда, яка розповідає про угорського барона, котрий відправив свого нотаріуса переписати кількість жителів, дворогосподарств, худоби і гольдів землі у його володіннях. Важко прийшлося проводити перепис, так як кожен газда-гуцул свій маєток (обійстя) обгороджував високими плотами (огорожею) і виникла необхідність їх ,,перелазити”, щоб потрапити до кожного господарства. Так і закріпилася за цією територією назва Лазещина.

   Перша письмова згадка про село датується 1555р., коли Лазещина в складі Ясіня належала угорському  феодалові Дрохві, а в 1583р. перейшла у власність графа Корольє.

Тут жили селяни, які тікали від насилля експлуататорів із низинних районів. Коротке прохолодне літо і сувора довга зима, відсутність родючих (доброякісних) грунтів створювали труднощі для землеробства. Селяни відвойовували у природи і освоювали річкові долини, лісові галявини: будь-які ділянки, придатні для обробітку. Вирощували переважно овес, врожай був низьким. Населення переважно  займалося тваринництвом, лісовими промислами і відправлялося на заробітки. Селяни були в кріпосницькій залежності від феодалів, на користь яких відбували панщину, давали визначену кількість різних продуктів, шкірки куниць, встановлену суму грошей, а також виконували різні роботи по господарству.

В 1672р. територія села ввійшла до Велико-Бичківської казенної домінії. Кожна кріпосна сім’я щорічно повинна була здавати 300 драниць (гонтів)—колоті дощечки, що використовувались для вкрівлі, 24 рибини, шкірку куниці, кожен третій тиждень відпрацювати на панщині, сплатити податок з волів за перевіз солі з Солотвино. Населення також сплачувало державний податок. Селяни неодноразово виступали проти кріпосницького гніту та поневолювачів. У період визвольної війни угорського народу 1703-1711рр. діяли повстанські групи, які входили до опришківських загонів Ф.Бойко, І.Пинтя, І.Пискливо. Пізніше  брали участь у боротьбі проти австрійського панування в загонах легендарного Олекси Довбуша. В 1845р. загони опришків І.Вередюка та І.Волощука протягом семи тижнів здійснили п’ять нападів на орендаторів і управителів Ясінського державного управління.

    В XVст. в Ясінській долині почалася німецька колонізація. Німецькі колоністи користувалися пільгами, а русинське місцеве населення обкладалося податками. За право заготівлі (будівельної деревини) та дров потрібно було заплатити землевласнику 1 форінт, віддати 1/9 частину врожаю,  в  ,,подарунок”— 2 гуски, 2 курки, 12 яєць, 0,5 (півкварти) масла і відпрацювати два дні з тяговою (коні, воли) силою.

Кріпосне право було відмінено в результаті революції 1848-2849р. Але селяни одержали менше половини дореформених наділів землі, крім цього, були позбавлені лісів і пасовищ, якими користувалися раніше. Це викликало обурення серед місцевого населення та спонукало до боротьби проти австрійської влади, за що було жорстоко покаране .В пореформений період у Закарпатті посилився розвиток капіталізму, поглибився процес класової диференціації селян. Жорстокій експлуатації підлягали ті, хто працював на лісозаготівлі та лісосплавах.

       На кінець XІX  на початку XX століття в зв’язку з великим попитом на ліс на внутрішньому ринку Австро-Угорщини та за кордоном було проведено регуляцію річок Чорної Тиси і Лазіщинки та їх приток, побудовані водосховища. Почалося хижацьке вирубування лісів, які транспортувалися «дарабами» (механізм лісосплаву кругляка) по річках Лазіщинка та Чорна Тиса, а також залізницею,  яку було збудовано в 1894р.

   В період ускладнення міжнародних відносин, напередодні Першої світової війни, декілька жителів села за ,,симпатію” до Росії та Православної віри були заарештовані, а на другому Марамарош-Сигетському судовому процесі 1913-1914рр., засуджені до різних строків тюремного ув’язнення. Перша світова війна призвела до подальшого погіршення становища народу. Лазещина і Ясіня стали ареною військових дій. В жовтні 1914р. гуцули-горяни по-братськи зустрічали російські війська, які ввійшли в село. Після їх відступу Австро-Угорська влада ,,без суду і слідства” розправились із тими, хто підтримував росіян. Про це свідчать цвинтарі, які залишилися на території села.

 Боротьба народу за своє визволення посилилась після розпаду Австро-Угорщини (жовтень, 1918 рік). Знаменною подією у житті горян-гуцулів стало проголошення Гуцульської республіки 8 листопада 1918 року в с. Ясіня на площі Тридцяток на народному вічі було створено Українську Народну Раду, яка налічувала 42 особи, з яких було обрано 12-ти членну Головну Управу на чолі з Степаном Клочураком. Багато мешканців Лазещини брало участь у боротьбі проти Австро-Угорської влади. В складі гуцульського війська одним із них був Микола Сабадюк. Але гуцульське військо не змогло здійснити свої наміри, так як було зненацька розбите румунськими військами біля Сиготу у січні 1919р.

   Вже в березні 1919р. в Лазещині, як і по всьому Закарпатті, була оголошена Радянська влада, під впливом діяльності угорських комуністів та створення Угорської радянської республіки. Однією з перших змін комуністи обіцяли, що ,,кожне село отримає пасовище, всі державні полонини без винятку перейдуть у власність народу…”.  Але в квітні в Ясінську долину увірвалися війська Болгарської Румунії, які грабували та тероризували місцеве населення. Члени Сільської Ради  були заарештовані та  жорстоко покарані в Сиготі. Подальшу долю Закарпаття було вирішено на Паризькій мирній конференції. За Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 року Закарпаття ввійшло до складу Чехословацької буржуазно-демократичної республіки. Навесні 1920 року в село були введені чехословацькі війська.

Становище селян і робітників залишалось важким. В результаті земельної реформи 20-х років землю придбали поміщики, колоністи і заможні селяни. Сільські багачі володіли також великими площами лісів. Збільшилась кількість безземельних і малоземельних селян. Основна частина селян перебувала в жалюгідному становищі. З 1919 до 1931 року податок на душу населення збільшився з 15 до 178 крон.

 1 травня 1921 року був проведений масовий мітинг, але його розігнали жандарми. В тому ж році горяни звернулися до чехословацької влади з листом, в якому вимагали повернути їм полонини, які були відібрані в них 20 років тому, але це питання не вирішилось. У 1922 році відбувся страйк лісорубів. На початку 30-х років у Лазещині діяло 4 фіреси (лісопилки) і декілька лісозаготівельних фірм. Однією з лісопилок володіли і керували брати Климпуші—активні учасники національно-визвольної боротьби на Закарпатті за возз’єднання з Україною.

 Політичні діячі постійно вимагали від уряду Чехословаччини автономії, але це сталося лише восени 1938року. У вересні відбулася ганебна Мюнхенська змова, після якої Чехословаччину було розчленовано. 11 жовтня цього ж року чеська влада надала Закарпаттю автономію.

Карпатську Україну, президентом якої став Августин Волошин, було проголошено 15 березня 1939року. Але Гітлерівська Німеччина напередодні вирішила передати Закарпаття Угорщині, і вже 14 березня було розпочато окупацію. 17 березня 1939 року Лазещину окупували війська фашистської Угорщини. З перших днів окупації були взяті під контроль поліції та жандармерії борці за возз’єднання Закарпаття з Україною і комуністи. Жертвою фашистських злодіянь став Савчук Микола, який, висповідавшись у священника, зізнався у прихильності до українського руху, за що був жорстоко побитий жандармами і невдовзі помер. Влітку 1939 року фашисти розстріляли в селі біля 40 активістів. Ігноруючи терор, народ виступав  проти окупаційного режиму. Молодь відправлялась служити в угорську армію, нелегально переходила на територію Радянського Союзу.  

Під час Карпатського рейду партизанського з’єднання під командуванням С.А.Ковпака — влітку 1943 року — лазещинці  брали активну участь у боротьбі, надаючи різну допомогу.

 Після визволення від фашистських загарбників (28 вересня 1944 року) в селі склалась складна суспільно-політичну ситуація. Частина жителів повірила обіцянкам представників Радянської влади і підтримувала її політику, а частина лазещинців не вірила в правдивість і чесність обіцянок комуністів, і тому вирішили примкнути до борців за незалежність України— бандерівців.

Жертвами цієї політичної боротьби стали перший голова сільської ради —В.М.Копанчук і землевпорядник М.І.Бакаєв, яких було повішено у центрі села.

Більшість мирного населення з страхом і болем сприймали вісті про наслідки боротьби між прихильниками українських націоналістів і радянською безпекою — енкаведистами. Виступаючи проти радянської влади, частина лазещинців вирішила боротися з нею зі зброєю в руках. В основному молоді люди пішли до лісу з метою об’єднатися у військові загони. Серед них були: Тафійчук  Іван, Кувік Богдан, брати Мочернаки — Василь і Дмитро, Агипюк Іван і Теміцький Дмитро, який з дружиною і двома дочками зимували в полонині ,,Занога”, що під вершиною Говерли.

 Радянські служби безпеки вели жорстоку боротьбу проти національних борців,  більшість із них було розстріляно. А Тафійчук Іван пропав безвісти. За його політичні міркування  постраждала вся родина: батько, мати і молодший 17-ти річний брат Ілько були вивезені до радянських концтаборів у Сибір і Казахстан. Також  були  вивезені  у концтабори  Лофердюк  Ганна  (дівоче   прізвище     Клочурак ) — сестра Степана Клочурака та Кувіка Тараса за куркульство.

 З утвердженням Радянської влади почалися і економічні перетворення у господарстві. В січні 1946 року на території колишніх Лазещинської, Чорнотисянської та Свидовецької лісових управ були створені державні господарства, із яких утворився Ясінянський лісгосп у 1957 році. Згодом об’єднаний з ліспромгоспом у лісокомбінат ,,Радянські Карпати”. У віданні Лазещинського та Лопушанського лісництва, що входили до Ясінського лісокомбінату ,,Радянські Карпати” було 11 тис.га лісів.

У грудні 1948 року в Ясіню був створений колгосп ім. О. Борканюка, а через рік почалася експропріація приватних земель в селі Лазещина. Тоді була створена бригада №4, за якою було закріплено 1066 га. сільськогосподарських угідь, в тому числі 90 га орної землі, 462 га сінокосів і 514 га пасовищ. Важким і болісним був процес становлення колгоспу для справжніх господарів, яких заставляли працювати задарма на своїй землі.

Як і всюди в гірських районах, в Лазещині основна частина сільського господарства — тваринництво,  для якого головним заняттям селян була заготівля сіна. Вони змушені були заготовляти сіно для колгоспу за 1/10 копиць (скирт), тобто 9 копиць віддавати колгоспу, а 1 — залишати собі за роботу. У другій половині 60-х років ситуація покращилася із 1/10 на 1/7. Селяни були зовсім безправні, вони не могли самостійно розпоряджатись плодами цієї праці, а тільки під контролем колгоспних ланкових, які часто перевищували свої повноваження, і зазвичай не несли ніякої відповідальності. Із проголошенням акту ,,Про незалежність України”  прийшов кінець існування колгоспу.

      В гірському селі Лазещина, розташованому біля підніжжя гори Говерли, найвищої точки України,  живуть дуже хороші, освічені, працелюбні, а щонайголовніше — талановиті люди. Своїм талантом вони прославилися не тільки в рідному селі, районі, а й поза межами країни. Своєю завзятістю і наполегливістю примусили мільйонів українців й людей інших національностей гордитися ними й наслідувати їх у  творчості. Чимало лазещинців, завдяки багаторічній праці, досягли величезних успіхів у збагаченні народної творчості, зробили рідне село знаменитим, а людей у ньому—гордістю. Серед таких талановитих людей наш односельчанин, ветеран Великої Вітчизняної війни, коломийкар, в далекому минулому—вчитель німецької мови, музикант і просто хороша людина – Степан Степанович Молдавчук.


Розділ ІІ

             Народився  19  серпня  1924   року  в  місті  Тячів. Батько  його  родом   із  с. Ясіня. Мав сім класів освіти. У Першу світову війну його забрали до Австро-Угорського війська. Потрапив у артилерію. Отримав звання унтер-офіцера й навчився німецької мови. Коли батько повернувся з італійського фронту, переночував у Тячеві, там і  залишився працювати на чотири роки , а згодом одружився. За ті чотири роки і Степан з сестрою народилися. Занудьгувавши за своїм рідним селом, батько незабаром переїхав з сім’єю  до Ясіня. Тут його син Степан закінчив горожанську школу. Наука для Степана то була і батькова і шкільна. Та як зайшли угорські війська,  школу в Ясінях закрили, треба було доїжджати до Рахова,  де два рази на тиждень вчили німецьку і два рази угорську мови. Так потроху і вивчив мови.     

            Закарбувався в пам’яті Степана й відбиток Карпатської України. Тоді він був школярем. ,,Коли Чехословаччина розпалася, прийшли мадяри. Між цим ми два-три дні не ходили до школи. Знаєте як то — нова держава, то нові вчителі, нові закони. І так прийшов в березні 1939 року у школу, вже мав п'ятнадцять років. А в школі треба помагати: то дрова занести, води наносити, поприбирати. Заходжу рано в школу тай дивлюся, а там лавиці — всі вбік. Бачу — накидано якогось обмундирування. У ті дні 35-тьох січовиків передали мадяри польським терористам, тай тут закатували їх під перевалом, під старою Вороницею, пороздівали й привезли все машиною в школу. Моєму батькові, який працював завгоспом в школі, сказали: ,,Відкривайте один клас”. Відкрили. Машина заїхала в двір. Мадяри поносили ті криваві шинелі, гімнастьорки січовицькі. А потім знов забрали звідти й на машину погрузили. Повезли не знаю куди: чи в Ужгород, чи в Рахів, чи десь потім закопали…”.

            Життя в той час було важким, матеріальні нестатки не дозволяли батькові далі вчити сина. Та й сім’я була чималенька – п’ятеро дітей. Тому Степан був змушений піти працювати залізничним стрілочником.

,,Гримкотіла війна,— розповідає Степан Степанович,—служив вісім місяців у Будапешті, в угорській армії. Під час чергування на нічній перевірці знайшли на посту сторонніх двох чоловіків, про яких говорили в жандармерії, що вони зв’язані з партизанами. За це під конвоєм відправили в Дебрецен на допит. Після цього — в Австрію на фабрику, на непосильну роботу, де шили взуття і брезенти для машин. Коли по радіо довідався, що радянські війська наближаються до Карпат, переодягнувся у форму угорського солдата і разом з іншими втік з полону”.

1944-го року  Червона армія визволила Ясіня. А на Покрову 14 жовтня оголосили про мобілізацію добровольців. Місцеве населення постало перед дилемою. Одні, переважно чехословацькі полковники й генерали, що мешкали в Ясінях та Рахові казали, що Карпатська Україна буде в складі Чехословацької республіки й агітували йти в військо. Інші наші хлопці стверджували: ,,Се буде Україна, се буде своя рідна мова”. Отак одні пішли в чеську, а інші – в руську армію.

 Сам Степан Степанович опинився в Червоній армії. Військову підготовку пройшов в м.Свалява у польовому воєнкоматі, де готували молодших лейтенантів, старшин і старших сержантів. Після цього 16 лютого 1945 року разом з своїми товаришами у складі 426-го стрілецького артилерійського полку визволяв міста України та Польщі: Краків, Бельськ,  Катовіце, Майданек, Освенціма, Зелену Гуру, Старий Самбір, Жешув. А потому, за словами Молдавчука Степана Степановича: ,,… нас почали сортувати: хто кіньми тягнув пушку 76-ку, того відправляли у Татри під Дуклю. Я був у механізованій частині, де пушки тягнули машини, то нас передали в другий Український фронт під керівництвом маршала Конєва,  а до того я був під маршалом Рокосовським». Після визволення в’язнів концтаборів Освенціма,  Майданика їхній полк перейшов на територію Німеччини, де Степан Степанович з однополчанами форсував річку Одер-Найзе, звільняв від фашистів Ейзенгютештат та місто Шварйвегер, де під час бомбардування його контузило: отримав важке поранення ніг. 15 березня 1945р.  був відправлений у Київський госпіталь, а звідти повезли аж до міста Кушки — Середня Азія під Афганську границю. Там ще при царю Миколі збудували великий п’ятиповерховий курортний будинок, в якому лікувалося 1400 хлопців з фронту. Додому повернувся 1946 року інвалідом другої степені зі званням «Старший сержант,  орудійний № 1» та польовий перекладач німецької мови.

Першу нагороду — медаль ,,За відвагу” одержав в тилу за взяття у полон німецького офіцера, другою медаллю ,,За відвагу” був нагороджений за ліквідацію кулеметних німецьких точок, третю медаль ,,За відвагу” одержав за участь у операції форсування річки Одер-Найзе.

Вдома спочатку ходив на милицях. Після  війни,  як згадує Степан Степанович, чотири роки боліли рани, але без роботи сидіти не міг і тому пішов працювати вчителем початкових класів. А було це так: Зімон Золтан— колишній вчитель пану Молдавчуку запропонував відкрити початкову  школу й вчити дітей 1-4 класів у Свидовецькій Буковині в горах. Директор вручив йому шкільну дошку завбільшки 1,5 м, підручники, учительську педагогіку, класний журнал, гроші, і сказав шукати хату придатну для того, щоб відкрити там школу. Так Степан Степанович пішов разом зі своїм батьком на милицях по горбах. Пішов в одну хату — не пускають, в другу— не пускають, в третю — не пускають. У четверту, де жив Форес Олекса— пустили, але при умові, якщо  буде вчити дітей не лише науки, а  й молитися. В школу ходило десь коло 20-ти учнів.

«Місяць-два вчу, приходить голова сільради з Ясіня. Подивився сюди-туди. Третьої днини визиває мене «безпека» в Рахів. Я кажу «Добрий день!», а вони зі мною не вітаються. Капітан мовить: «Ви радянський учитель чи буржуазний? Що ви там собі думаєте?! Релігія – це опіум. Ви, як радянський вчитель, то вчіть, а як не хочете, то йдіть собі геть з роботи. А то ми ще можемо вас послати до білих ведмедів!» Я тоді так ся сполошив! Прийшов у понеділок, образи, кажу, треба познімати, бо це радянська влада – нема чого жартувати з нею. Але, думаю, треба якось з цього виходити. Кажу до хатньої жінки перед уроками: «Ви йдіть у хату, трошки з дітьми помоліться, аби я мав спокій». Так потому і працювали» .

              Згодом пана Степана перевели в долину за 5км від с. Ясеня, де він протягом семи  років  вчив  школярів німецької мови. Багато років працював  секретарем Чорнотисянської сільради, потім черговим залізничної станції Ясіня, діловодом у Лазещинській середній школі, аж поки не вийшов на заслужений відпочинок. Проте, будучи на пенсії, не міг сидіти без діла. Працював виконавцем у Лазещинській сільраді народних депутатів. Повернувшись з війни, Степан Молдавчук женився в Чорній Тисі: «Неудачно женився і перший і другий раз. З теперішньою жінкою, Дося звати, 28 серпня буде 54 роки як живемо разом. Маю п’ять синів, три вмерли, два ще живуть. Андрій, працював лейтенантом в міліції у Москві— вбили у 91-му, коли  революція при Єльцині була. Юра пішов на роботу в Харківську обл. в ліс, перевернувся з трактором і там погиб. А Василь робив на машині , простудився та й помер 2002 році.  Іван рожений у 1952 році жонатий в Ясіню. Син Онуфрій 1981 року  проживає у Москві – пішов на заробітки, найшов собі дівчину, росіянку. Дочка Василина проживає у Чорній Тисі».

Діти поважають свого тата, часто навідуються у гості, щоб почути батьківські коломийки, послухати його гру на гармонії. Має вдома трембіту, на якій майстерно  виконує різні гуцульські мелодії.

Розділ ІІІ

                 Любов до рідної пісні і складання коломийок С.С. Молдавчуку прищепила рідна мати, котра сама любила співати різні коломийки та пісні. З 1913-1920 рр. мати залюбки співала в хорі, який діяв при церковно-парафіяльній школі. Відколи себе пам’ятає Степан Степанович, завжди любив співати. «Коли під час роботи , на полонині чи в будь-якому іншому місці,—зізнається коломийкар,—я співаю, то мені здається, що я набагато молодший стаю, мені легше на душі і жити хочеться».

Власні коломийки почав складати ще з 1941 року, проте не записував їх. Чимало уже розгубилося, що не пам’ятає їх нині, але окремі куплети пішли в народ і їх можна почути з усіх інших виконавців.

На сьогодні збереглися такі, складені ним, співанки, як «Про заснування Ясіня», «Як торгували пани Закарпаттям у 1938 році», «Бункери Арпадові», «Коломийка фронтова», «Гуцульська скомирда», «Легінська пригода», «Лікуй полонинко», «Співанка про тваринників колгоспних», «Чоловічок-хованочок» та багато інших.

С. С. Молдавчук пригадує, що в 1945 році склав співанку на 30 куплетів «Про Карпатську Україну 1939 року». Виконав їх на весіллях двічі. Але комусь із гостей не сподобалося, і наступного дня на нього заголосили у відповідні органи. У неділю прийшли до нього непрохані гості, забрали товстий зошит, де було  записано 12 співанок, у тому числі й про Августина Волошина та Карпатську Україну. Коломийкаря попередили, щоб більше не співав ту пісенну в’язанку між людьми і не складав коломийки, а то відправлять туди, звідки більше не повернеться. На цей раз йому простили, бо він ветеран Великої Вітчизняної війни.

Як стверджує С. С. Молдавчук , до 1968 року не складав більше і не співав своїх власних творів, а тільки грав на скрипці або гармошці там, де його запросили люди.

З розповіді  С. Молдавчука : «У 1974 році сам  Степан Клочурак подарував кресаню мені. А було це так, сестра С. Клочурака, Анна, жила в Чорній Тисі. Я гостював у них. Пам’ятаю такий епізод: Степан запросив свою сестру, та й каже:  «Сестричко, візьми сапу й маленький мішечок». Ми всі вийшли з хати, пішли вище, може 50м, під ліс. Він впав на коліна, помолився, сапою вкопав трішки глини, поклав її в мішечок, замотав, подав сестрі, подивився в небо, і сказав: «Земле моя рідна!». Устав помаленьку (а він уже тоді старший чоловік був). Анна його взяла попід руки і знов у хату відвела. Коли ми ся погостили, Клочурак сказав: « Степанку, будь добрий, заспівай мені за «Карпатську Україну». Хоч тоді то при Радянській владі не мож було співати, але там у хаті були самі свої люди, тому я не боявся, що мене могли у міліцію здати. Після того, як я йому поспівав, Клочурак каже: «Анночко, ану занеси тото, що я Молдавчукові пообіцяв». Вона пішла в комору й приносить крисаню, а Клочурак каже:

—На тобі, Степанку, від мене на пам’ятку, абис мав».

—Дякую,— кажу.  Поцілував його і там лишив у сестри…»

     За останні роки С. Молдавчук  далі продовжує складати коломийки, і що характерно, виконує їх у власному супроводі. Мелодії підбирає з гуцульських мотивів відповідно до змісту пісень: для веселих – швидкий темп «гуцулки», а для сумних – повільний. Це подобається слухачам, і він завжди бажаний гість у будь-якій компанії, на різних урочистостях.

Особливо хвилюють слухачів його співанки історичного змісту, соціально-побутові, ті, в яких викривається п’яниць, перелюбників, дармоїдів тощо. Люди люблять слухати співанки, в яких звучить правда. Недарма часто свої пісні закінчує словами:

Та я хлопець молоденький барілочку тешу,

В сих співанках чиста правда, бігме, ніц не брешу.

Чи не найбільше творів у С. Молдавчука, у яких висміює недбалих керівників, котрі не дбають про людей, гостро засуджує чоловіків, які кидають сім’ю, не думають  про виховання дітей, уболіває за долю карпатської природи.

Де б не виступав коломийкар, його завжди слухають з захопленням.  Доводилося  Степану Степановичу брати участь у багатьох фольклорних форумах, які проходили в Харкові – 1969 р., Тюмені – 1974., у Латвії (м. Вандзене) – 1975р., Івано-Франківську – 1990р.;    народних святах:  з   нагоди  700-річчя   заснування

м. Верховини Івано-Франківської обл. – 1979р., та 600 –річчя заснування Іршави, що на Закарпатті – 1991р.

Старший науковий співробітник  Переяслав-Хмельницького історико-культурного заповідника В’ячеслав Гнатюк, який у 1990 році, будучи на Рахівщині, відвідав коломийкаря в зошиті Степана Степановича залишив слушні міркування:  «Творчість Степана Степановича Молдавчука – живий струмінь народної поезії, плоть від плоті традиційної народної пісенності. Його пісні засвідчують невмирущість гуцульських пісенних традицій, їх живучість та вміння пристосовуватися до сучасного життя. Сучасні проблеми, просякнуті гострим гумором, знайшли тут відображення. Гострота тематики, актуальність, гумор – свідчення високого дару С. С. Молдавчука ».

Розділ IV

«Коломийка фронтова»

Радилися Закарпатці: шо мають робити?

Треба іти помагати войну закінчити.

Як ішов я на війноньку Богу помолився,

Тай за батька, тай за мамку, тай там де родився.

Ой радуйся Царице неба, Владичице

Благословенна Марія наша заступнице.

Як ішов я на війноньку мама заплакала:

«Ой, вернися, мій синочку я й тьи вітішкала».

«Не можу не йти рідна мамко,—то й устиг сказати.

Як попаде в мене куля там буду вмирати.

Як уцілит вража куля там на полі бою,

Тай більше не ввидимося, мамко, из тобою».

Мамка Богусьи молила тай Бога просила,

Щоб на войні її сина кульи не убила.

Впаде бомба з самальота закуритсьи глина,

Тай не одна рідна мати избуласьи сина.

Офіцери й командири строгий наказ дали:

Аби сміло, тай відважно вперед наступали.

Командіри рано дали нові автомати,

Тай снайпери прицілові, тай по дві гармати.

Ой из раньи до полудньи йдут кулі дрібненькі

Тай з полудньи й до вечора снаряди тяжненькі.

Ой на весні в 45 сильно наступали

Сильними бомбами тай танками Берліна забрали.

Лиш не плач гірко рідний батьку тай рідная мати

Прийде синок із війноньки як ме розцвітати.

Вертают сьи люди з войни тай зайшли сказати:

«Будеш мамко свого сина з войни зустрічати».

Рідна мати так зраділа з радости плакала,

Що из войни свого сина вона сьи дождала.

Як вернувся син із войни став мамі казати:

«Будеш мамко старі літа зо мнов доживати».

Щиро Богум сьи молила, Ісусику святому,

Що рідна моя дитина вернулась додому.

Много людей загинуло там на полі бою

Тай нанесли своїм рідним всім тяжкого болю

Жінки стали вдовицями, діти сиротами

Не дай, Боже, більше войни змилуйся над нами!

Вітер віє, шелевіє, хмара з опівночи

Не одному воякови довбав орел очи.

Не жаліли тата й мамку, ні маленькі літа

Багато нас молоденьких пішло з сего світа.

Много хлопців не вернулось з войни до домочку

Вже їм нігди не розчеше мама головочку.

Коломийки мої любі, що з вами робити,

Може би вас коломийки в садок посадити .

Загубив я дівчиноньку в дубовім гаю

Фронтовую коломийку я уже кінчаю.

«Бункери Арпадові»

В мадярщині в Будапешті строгий наказ дали,

Бо вже руські на Вкраїні аби будували.

Король з генералом сталися радити,

Кілько треба міліонів на се спорудити.

Та в 42 році прийшли генерали,

Тай навесні у Ясіню бункери поклали.

Аби міцно закріпити анжінерів дали,

Бо воєнні анженіри вже досвіду мали.

З Мадярщини вагонами цементу возили

З Німеччини залізяки бункери скріпили.

Та на лінії Арпадовій людей забирали,

Які робили постоянно – до фронту не брали.

Та в 44 році строгий наказ дали:

Усі люди із Ясіньи аби сьи забрали.

Прийшли з фронту генерали сталися дивити

Протів танків  не готові скоро спорудити.

Всі траншеї перекрити, проходи  закрити,

Тай сі точки кулеметні скоро закінчити.

Та лінею оборонну не встигли скінчити

Бо вже руські з перевалу зачьили стрілєти.

У присілку Лопушанка руські фронт прірвали,

Из Петроса, Драгобрата узавистю впали.

Сто солдатів в Костилівці мадярських сьи здало

Кулемети й міномети на могилу склали.

Тече Тиса з-під Околів униз до Дунаю

За бункери Арпадові я уже кінчаю.

«Карпатська Україна»

Послухайте люди добрі, шо хочу казати

Про Вкраїну Закарпатську буду вам співати.

А в році тридцять восьмім новина сьи стала

Як та Чеська сьи держава на троє розпала.

У Мюнхені дуже рано згоду підписали

Як за тот час гітлерівці в чехи наступали.

Закарпатські громадяни добру раду мали

Тай Степана Клочуряка до Праги післали.

Він говорить там їм каже тай дає пораду:

«Треба швидше згуртувати всі сили народу».

Послухала сю пораду федеральна влада

З президентом Волошиним друга була рада.

Боролися Закарпатці давали всі сили,

Щоб свій нарід згуртувати, щоби вільно жили

Але треба нашим людям про се нагадати

Як хотіли Закарпатці республіку мати

Та в старому Ужгороді земські президенти

Антона Розсіпала перевезли лемки.

Та парламент непоганий дванадцять квартирний

Ой не довго там пробули пани наші мирні.

Та Розсіпал як забрав сьи настав Андрій Бровдій

Став міністром ненадовго як турок у возі.

Андрій Бровдій став міністром зачьив частувати

Тай готов Закарпаття Мадярам віддати

Та зазвали Чехи в Прагу Бровдія раненько

Дали наказ у темницю заперти швиденько.

Сидить Бровдій у темниці тай думку думає:

       «Хто ж теперськи Закарпаттю руку прокладає?»

Десьитого листопада в тридцять восьмім році

Та перейшли в Ужгород Волошинські борці

Ой у Хусті коло замку у новій столиці

Там Волошин президентом на третім поверсі

Сидить в кріслі пан Волошин дуже задумавсьи

Тай заходить днему Гофман із ним привитавсьи

Та західний Гофман каже: « Не журіться.

Славна поміч вам поможе ану лиш дивітьcьи»

Та заходьи січовики раптом передали

Перечення на лінії новий мандур дали

Січовицький мундур дали на буртани биті

На рукавах синьо-жовті пантлики пришиті.

А міністр оборони Юлій Ревай звавсьи,

А кошових та старшин і сотників набравсьи.

На посаду командіра Климпушьи обрали

З Гуцульщини генерала—аби довіряли.

Климпуш Дмитро усі його знали,

Тай для єго командирства новий мундир дали.

З Ужгорода з Мукачева всю зброю забрали

Чеське військо із касарнів додому післали.

У Рахові на Думині, де гора висока

Карний табір ізробила волошинська рота.

Забирали комуністів по єго приказу,

Тай думали закріпити на сім свою владу.

Вернулись січовики до Хуста на раду

Та й просили президента закріпити владу

Зібрались волошинці тай стали казати:

        «Треба брати-українці міцне військо мати!»

Ой над нашим Закарпаттям чорні тучі стали

Тридцять дев’ятого року мадяри забрали.

Ой кувала зозуленька у зеленім гаю

Про Вкраїну Закарпатську я уже кінчаю.

«Про Гуцульську Республіку  1918-1919рр.»

   

Та пишу я коломийки на дубовім листу

Перше моє привітання: ,, Слава Ісусу Христу”.

Коломийки мої любі себе ними важу,

Як просите заспівати, то я не відкажу.

Послухайте, люди добрі, що хочу сказати,

За Гуцульську республіку буду вам співати.

У вісімнадцятому році на Різдво раненько

Проголосив республіку Клочуряк раденько.

Ой, Степане Клочуряку, що мемо робити?

Як будемо республіку свою боронити?

То ясінські люди прийшли в село на пораду

Зібралося двасто людей на повстання зразу.

Клочуряка – президентом,

Боднарчук – старшина,

Іванюка – забирова,

Кабалюк – до церкви,

Сабадюка – секретарем,

Тимчук – заміститель.

Василь Климпуш й Ластовецький в залізниці верхні.

Як гуцули розброїли мадярських солдатів

Полковників й офіцерів розпустили зразу.

На Мадярщину післали мадярські солдати,

Бо не мали ясінчуки їх чим годувати.

Новий наказ Президента слухали солдати

Набираймо усі сили, щоб Сигіт забрати

Прийшли ще нам помагати з Львова галичани,

Під командов Президента в Сиготі злізали,

Від мадярів і жандармів всю зброю забрали

А румуни за Сиготом сильні війська мали

То гуцульські командири стали говорити

Вертаймося до Бичкова, а Сигіт лишьити,

Та у Сигітській коморі зазнали поразки

Під румунські кулемети попадали в пастку.

 Сорок вбитих гуцуликів, чотириста плінних

Дев’яносто поранених двісті утоплених.

Віють вітри, віють буйні понад полонини

Так Гуцульську республіку в крові утопили.

Та Степану Клочуряку пам’ятник най буде

Він родився в Чорній Тисі нехай знають люди.

Та зелену Буковину ще косити маю

За Гуцульську республіку я уже кінчаю.

«Гуцульська скомирда»

Співаночки мої любі, себе ними важу,

Як просите заспівати, то я не відкажу.

Послухайте, люди добрі, що хочу сказати,

За скомирду золавеньку буду вам співати.

Колись бабка смачнесенько скомирду мішьила,

Тай сметани у коновці дідові лишала.

З нинішньої сметанини золава скомирда:

Землю гноять порохами, а селітри – грьєдка.

Колись кожна челядина коровочку пасла,

Було сира в магазині, було доста масла.

Були люди здоровіші та й не слабували,

Старші роки доживали, хімії не знали.

Теперішні наші діти від землі тікають,

Ні попасти коровочки, косити не знають.

Не тікайте, мої внуки, любіть землю свою,

Вчіться добре газдувати та й жити в спокою.

Та йде бабка до скомирди—мучиці придбати,

Нема місця в автобусі ні сісти, ні стати.

Ледве стислась у автобус, нашуфрила брови,

Бо на стільцях посідали легіні здорові.

Давно були май побожні, старших поважали,

Їм усюди помагали, місця уступали.

Як не хочеш порохами землячку вдобряти

Треба більше худобини у селах кохати.

Мушу в своїй співаночці колгосп зачепити,

Най не гноять порохами, бо ще треба жити.

Бо нинішнє керівництво зробило дурниці,

Та продають коровочки, купують телиці.

Нема сиру, нема масла, нема що купити.

Хімією отруєні, як думаєм жити?

Колись була в Ясіню файна молочарня,

Тепер стала на тім місці туристськая спальня.

Коровочки ми доїли та ще й продавали

Та в коновці пару тисяч все потрохи мали.

Летять бджоли рано в поле медику збирати,

Вертольоти порох сиплють – бджолам не вертатись.

Колись було із дьилетки по кілові масла,

Бо травичку без хімії коровочка пасла.

А ци була вівця біла, а ци була сива,

Як постригли – п’ять кіл вовни, десять кіло сира.

Та вже стала собі бабка інакше гадати:

—Мушу я до вертольота ключ припасувати.

А як зайду у кабіну вертольот розберу,

Аби більше не посіяв трутизною землю.

А я бабка вже старенька, коби-м ще дожила,

Без хімії на сметані скомирду варила.

Та Бог Святий його знає, коли сесе буде,

Бо вже скоро мене більше на світі не буде.

Бо вже губи зголубило, зуби пощербило,

Личко ми сьи ізморщило, вид ми ізмінило.

На головку-м посіділа, на вуха не чую,

Ручки ми сьи не подають, чим сьи погодую.

На ноженьки-м дуже слаба, лиш сьи спотикаю,

Та смерточка назад плечей, що робити маю?

Молоденькі мої внучки, славного народу,

Повсякчас шануйте щиро, бережіть природу.

«Чоловічок-хованочок»

Ходив собі чоловічок зеленим городом,

Лиш не можу вам сказати, що звідки він родом.

Та женився разів десять—йому не щастило,

Від діточок своїх рідних ховався, як шило.

Від Олекси і Марійки, Пилипка і Тані,

Рідний няньо заховався десь у Казахстані.

Від Андрійка—на Камчатці, в Криму—від Степана,

В Естонії—від Гаврила, в Ризі—від Івана.

Ні одному не придбав штанів чи сорочки,

Казав: «Най їх одівають мами-одиночки»,

Через це маленький Вася, сестра його Ната

Виростали, не маючи уяви про тата.

Літав няньо, налітався, утерлися крила,

Скінчився час набутливий, старість наступила.

Відшукав він з адресами сховану шкатулку.

Ждав він грошей і посилок, так і не діждався.

Відвідати дітей своїх в дорогу зібрався.

Прийшов ввечір до Києва, відвідав Марію,

Прийом швидко закінчився – показали фігу.

У Михайла в Житомирі не розкрив і рота –

Витрутили з хати на задні ворота.

У Сваляві без гостини відпровадив Костя…

Так усюди зустрічали незваного гостя.

Заболіли груди й плечі, задухи набрався.

Узяв паспорт у кишеню, в соцзабез подався.

В соцзабезі на машинці заяви клепали.

«Може би ми на старі дні пенсійочку дали».

Як зачали в міністерстві папірці складати,

Та адресів десь до десять—годі розібрати.

Лист прийшов із міністерства, дали му відмову…

Треба було подумати сорок годів тому.

Задумався та й із жалю кріпака набрався,

За городом коло моря із світом прощався.

     Прийми, Боже, грішну душу, а ти моє тіло…

Шубовсть в воду – під камінням лиш загуркотіло.

Як не знаєш, чоловіче, терпеливо жити,

То прийдеться на старі дні в морі ся втопити.

Але тут є добра рада – й нею дорожити,

Треба одну жінку мати й вірно з нею жити.

Не кувала зозуленька, лиш вона биньчила,

Але вже ся чоловіча співанка скінчила.

Список використаної літератури

1.      Петро Стерчо. Науково-історичне видання ,, Карпато-Українська держава”.– Львів: За вільну Україну, 1994р.

2.      Альманах «Материзнина». Іван Хланта. Коломийкар з Лазещини. 1993р.

3.      Газета «Старий замок». Наталія Тернавська. Кресаня від Президента.

     №26, 14-20 липня 2011р.

4.      Газета «Зоря Рахівщини». №21-22, березень, 2001р.

5.      Газета «Зоря Рахівщини». №87-88, жовтень 2004р.

6.      Іван Жегуц. Гуцульське село в Карпатській Україні (30-і рр. ХХ ст.).– Ужгород, 2003 р.

7. Нариси історії Закарпаття. Том ІІ (1918-1945). – Ужгород: Закарпаття,  1995р.

8. Микола Домашевський. Історія Гуцульщини .Том ІІІ. Гуцульський     дослідний інститут .– Чікаго, 1986р.

9. Фотоальбом-книга під редакцією Оксани Головчук, Івана Сурмачевського, Петра Ференца. Гуцульська Рахівщина.